Дорога... потяг... залізниця... автостанція...

...люди з речами, валізами, величезними рюкзаками...

чекають, спілкуються, сміються, хтось поспішає намагаючись встигнути на відїжаючий потяг....і встигає, запригуючи на ходу...

Хіба може все це не заворожувати. Сердце стискається, перехоплює подих, і вже не можеш встояти на місці, з"являється бажання сісти в перший ліпший потяг і не має значення куди він їде аби тільки їхати насолоджуючись спокійним розміренним перестуком колес, легеньким похитуванням вагона, дивитись як змінюються види за вікном... Забравшись з ногами на сидіння і притулившись до вікна пити гарячий чай з цукром-рафінадом такий смачнючи, смачнючий приготований за особливим рецептом, з присмаком невідомого, нового що чекає тебе попереду... А потім ніч, у вікно видно теплий і яскравий світ ліхтарів, намагаєшся розгледіти що саме ти проїжджаєш, але це важко, майже нічого не видно... і ось зупинка, коротка, але можна вийти на платформу станції якогось невідомого міста, ти виходиш зі свого вагону, ступаєш на твердий бетон і відчуваєш себе як першовідкривач нової землі. Вдихаєш повні груди свіжого нічного повітря і особливого запаху незнайомого міста, який притаманний лише йому... мить така коротка і знову потяг і незнайоме місто вже позаду, а память про нього залишається у серці... незвичайна, радісна мить. І хочеться їхати їхати їхати і щоб дорога ніколи не закінчувалась...